Для мого Батька… ❤️
Вона часто приходить на ту саму лавочку в парку, де вони колись гуляли разом. Вітер грає серед листя, і їй здається, що в його шумі лунає батьків сміх. Він завжди вмів розважати її, розповідав веселі історії з молодості та показував, як помічати чарівність у найменших речах.
Його давно немає, але в кожному її русі, в кожному рішенні, в усмішках її дітей відчувається його вплив. Хтось сказав би, що вона застрягла у спогадах. Але це не так — вона просто вчиться існувати з цим болем, ніби носить його, немов найдорожчий скарб, у самій глибині душі.
У тиші ночі, коли все затихає, вона закриває очі і знову чує його голос — теплий, знайомий, той самий, що читав казки і вчив її не боїтися темряви. І ця розмова ніколи не обривається.
Тому що існують зв’язки, які не розриваються навіть смертю. І існує любов, яка перемагає навіть вічність 👨‍👧.