Для мого Батька… ❤️
Вона часто сидить на потертій лавці в парку, де колись вони гуляли разом. Вітер грає листям, а їй здається — вона знову чує його сміх. Він умів жартувати саме так, розповідав про свою молодість і показував, як дивитися на світ з любов’ю до найдрібніших деталей.
Його вже немає, але в кожному її кроці, в кожній дитячій усмішці відчувається його тепло. Можна подумати, що вона застрягла у минулому. Але ні — вона просто навчилася жити з цією пусткою, носити її як найдорожчий скарб у самій глибині душі.
Уночі, коли все стихає, вона закриває очі й знову чує його голос — той самий, що читав казки і вчив не боятися темноти. І ця розмова ніколи не обривається.
Бо існують нитки, які смерть не здатна перервати. І є любов, перед якою безсила навіть вічність 👨‍👧.